Діна Пронічева

Діна Миронівна Мстиславська (Вассерман) народилася у Чернігові у 1911 році. Донька Мирона Олександровича Мстиславського та Анни Юхимівни Мстиславської.
В юності переїхала до Києва, стала працювати в Київському театрі ляльок, де познайомилася із своїм чоловіком Віктором, який походив із давньої акторської петербурзької придворної династії.
1932 року вийшла заміж за Віктора Пронічева, росіянина за національністю.
Мала доньку Лідію (1938 -2009) та сина Володимира (1940 р.н.).
Працювала у Київському центральному театрі ляльок.
На початок війни проживала разом із чоловіком та дітьми на вулиці Воровського, 41. Неподалік, на вул. Тургенєвській, 27, мешкали батьки, брати та сестра. Брати пішли на фронт.
29 вересня 1941 року, виконуючи німецький наказ, вирушила разом із батьками та сестрою у Бабин Яр. У Бабиному Ярі їй спершу вдалося переконати німців, що вона українка, і приєднатися до групи людей, які випадково потрапили туди. Проте вже увечері 29 вересня надійшов наказ розстріляти цих людей як свідків розстрілів.
Ще до того, як по ній почали стріляти, впала з урвища на тіла загиблих і, вдавши з себе вбиту, впродовж трьох днів намагалася вийти за межі Бабиного Яру. На третій день 31 вересня їй вдалося сховатись у сараї, однак господиня, виявивши її, повідомила про це німців, і Діна Пронічева вдруге потрапила у Бабин Яр.
Однак цього разу вона серед інших полонених була посаджена у вантажівку, та в районі Шулявки Діні Пронічевій та її подрузі, Любові Шамін, вдалося втекти. Опісля вони переховувалися у дружини двоюрідного брата Діни Пронічевої, а потім перебралися у Дарницю, у закинуті корпуси ДВРЗ . Після того, як німці вирішили відновити роботу підприємства для власних потреб, дивом не потрапила до в’язниці – була прийнята за одну із довоєнних робітниць і скористалася пропозицією працювати на заводі . Вона працювала регістратором, а потім перекладачем під фальшивими документами на ім’я Надії Савченко, які їй допомогла здобути Любов Шамін. Протягом піврічної роботи допомогла двом військовим полоненим фельдшерам-росіянам, які працювали на заводі, виправивши в їхніх документах російські прізвища на українські (з “Іванова” зробила “Іваненко”).
Восени на порозі рідного будинку її родини (Тургенєвська, 27) німці розстріляли її рідного брата, який після оточення повернувся додому і був виданий двірниками як радянський солдат.
У грудні 1941 року вона забрала до себе сина. Але весь змушена була переховуватись як єдиний свідок злочину у Бабиному Яру. Під час однієї з облав фашисти використали маленького Володю як приманку – почали на вулиці стріляти по дворічній дитині, викрикуючи : “Виходь, бо ми його вб’ємо!” очікуючи, що матір не витримає і з’явиться. Діна спостерігала за знущанням з вікна своєї подруги, Марії Калініченко, і готова була вийти, щоб урятувати сина, але подруга її втримала,сказавши, що якщо вона вийде, то нацисти вб’ють обох.
Після невдалої спроби виманити матір, гестапо дало поліцаям команду вкинути дитину до автодушогубки. Хлопчика врятувала Марія Калініченко, “викупивши” його із машини за власну золоту обручку.
Після війни Марії Юхимівні Калініченко, подрузі Діни, було присвоєно звання Праведник народів світу.
Врятованого хлопчика віддали батьку, а Взимку чоловік Діни був заарештований ,а потім й розстріляний за відмову видати місце перебування дружини-єврейки .
Сина врятувала сусідка по квартирі, підпільниця Наталя Мовчанова, яка теж працювала на Дарницькому вагоноремонтному заводі (ДВРЗ) ученицею рахівника, а потім бухгалтером і тимчасово ділила з Діною (яка носила ім’я Надія Савченко) -перекладачкою на ДВРЗ залишену господарями квартиру. Після арешту чоловіка Діни Наталя принесла сина матері.
Робітниця заводу Шура Скрипник дізналася, що Діна – єврейка, і донесла про це директорові ДВРЗ, нацистові Кольбе. Він викликав Наталію до кабінету на допит, погрожував розстрілом, та говорила, що не знає, ким за національністю є її сусідка. Наталія встигла повідомити Діну про цю розмову, і та сховалася, залишивши їй дитину. Того ж вечора шукати Діну до будинку прийшли двоє гестапівців. Наталія була членом підпільної організації на ДВРЗ, якою керував кадровий офіцер Леонід Воробйов. Він здобував інформацію про просування військових вантажів, а Наталія передавала її до партизанського з’єднання «За Батьківщину!» Тепер на її плечі лягла турбота і про маленького Володимира. Виручив поліцай, українець на ім’я Сергій. Він запропонував здати хлопчика до дитбудинку, написавши папери, що підібрав його на вулиці. Можливо, Сергій був підпільником. Наташа з Ганною Грибовою відвезли хлопчика до дитбудинку на вул. Овручську, де жила його сестричка Ліда.
23 лютого 1942 року Діна сама була заарештована гестапо. Пронічева майже місяць пробула у в’язниці і була врятована поліцаєм, який насправді був партизаном. У втечі їй допомогли врятовані фельдшери, які підробили довідку про хворобу -це дозволило їй пройти крізь КПП за місто. У районі Білої Церкви вона приєдналась до трупи мандрівного театру, яку очолював Григорій Афанасьєв .Він допоміг Діні , бо сам пережив трагедію: його дружину єврейку і маленького сина вбили німці у нього на очах.
Діна Пронічева часто тікала з міста через загрозу викриття. Остаточно повернулася до Києва після звільнення міста.
У 1944 році знайшла у дитячих будинках обох дітей.
Після завершення війни, у січні 1946 року, виступила свідком на Київському процесі, коли судили та стратили кількох німецьких офіцерів.
У повоєнні роки також працювала артисткою у Театрі ляльок. Вийшла заміж за свого рятівника, колегу по театру, машиніста сцени, Григорія Афанасьєва. Мешкала у тому ж будинку, що й до війни.
У 1960-х роках свідчила про події осені 1941 року, – була учасницею Дормштатського процесу 1968 року над колишніми членами зондеркоманди 4а,які уникли вироку на Нюренберзькому процесі .За вимогою адвокатів підсудних катів Бабиного Яру ,які намагались спростувати записані Діною письмові свідчення , бо були впевнені , що живих свідків не залишилось, була змушена поїхати у Дормштатт в супроводі двох офіцерів КДБ і особисто свідчити на суді.Завдяки її свідченням було викрито і засуджено злочинця,який дав команду на розстріл зібраних євреїв 29 вересня.
Після війни товаришувала із усіма врятованими із Бабиного Яру . ЇЇ гостями часто були Капер, Трубаков, Давидов та інші. Збиралася разом із небайдужими у Бабиному Ярі, весь час підтримувала зв’язки із колишніми в’язнями Сирецького концтабору. Брала участь у неофіційних зборах у 1966 році.
Померла через рак нирок у 1977, які вона застудила ще під час переховувань від гестапо 1941 року. Перший встановлений у 1976 році пам’ятник загиблим у Бабиному Яру вона не побачила.
Окрім неї з Бабиного Яру вдалося врятуватися лише 28 особам.