Людмила Ткач

Людмила Сара Ткач (Книш, за вітчимом) народилася 25 грудня 1936 року в місті Тараща Київської області. 

Коли Людмилі було 2 роки, її батька, полковника, НКВС заарештував вночі. Невдовзі мати Людмили вийшла заміж удруге за товариша першого чоловіка.

29 вересня 1941 року Людмилу разом із матір’ю Оленою Юхимівною Бородянською-Книш забрали до Бабиного Яру. Вночі 30 вересня о 00:30 вони потрапили до останньої частини розстрілу. Мати з донькою стрибнули у Яр, не чекаючи початку розстрілів, завдяки чому вижили. Уночі Людмила з матір’ю вибралися з Бабиного Яру і надалі шукали сховок.

За свідченнями Олени Бородянської-Книш: упродовж 4 днів переховувалися у Федори Шелест за адресою вул. Боричів Тік, 19, кв. 5. Далі жили в Євгенії Літошенко за адресою вул. Притисько-Микільська 3, кв.12. Після того переховувалися у подруги (відоме лише прізвище – Шкуропадська).

Людмилі на той час було 5 років, тому її спогади заплутані і можуть відрізнятись від материних. За свідченнями Людмили: упродовж двох тижнів переховувалися у Євгенії Плюйко. Потім — в подруги матері. А потім — у Наталі Долі на вул. Притисько-Микільській, 3. Згодом — у Євгенії, чиє прізвище вона не називає.

За книгою праведників: після попередніх переховувань Людмила з матір’ю жили у Валентини Литвиненко (за адресою вул. Фрунзе, 37), з якою Олена працювала до війни у трамвайному депо ім. Красіна (зараз Подільське трамвайне депо). Валентина має статус Праведниці Бабиного Яру.

Вже в грудні 1941 року Людмила з матір’ю в пошуках сховку зупинилися у с. Попільня у жительки села Галини. Мати працювала на городі, а пізніше, адже не була схожа на єврейку, допомагала Галині готувати для німецьких солдат, що зайшли в село. Згодом вони дійшли до Білої Церкви, пізніше до с. Скрива та с. Миньківці, де у Олени знайшлася знайома. Родина жінки була проти переховування, тож довелося шукати інше місце. У жінки на ім’я Агата Людмила з матір’ю жили та тяжко працювали близько року.

У вересні 1942 року Людмила з матір’ю нарешті отримали порожню хату в с. Миньківці. Їм допомагали сусіди – сім’я Михайла та Лукерії Григоренків та їхні діти: Лідія, Ольга та Марія. Усі визнані Праведниками народів світу.

У січні 1943 року Олена відправилася в Київ за партизанським дорученням. Жінку запідозрили й після допиту побили, пробивши череп. На зворотному шляху Олена врятувала від самогубства пораненого солдата Миколу, з ним повернулася в село. За Людмилою наглядала сусідка Галина Проценко.

У березні 1943 року до села зайшли німці і почали збирати продукти для армії. Зібраного їм виявилося недостатньо й вони вирішили взяти людей в полон, серед них опинилася мати Людмили. Але їй вдалося врятуватися. 

Восени 1943 року охоронець побив Людмилу за колоски, підняті із землі після збору врожаю. У с. Миньківці почалися бойові дії. Людмила разом із матір’ю, Миколою та сільськими дівчатами переховувалися в погребі. До листопада село визволили радянські війська.

У квітні 1944 року родина Людмили отримала квартиру в Києві на вул. Фролівській, 3. Вони почали переїжджати. Пораненого Миколу Олена відправила до госпіталю. Сама повернулася в Миньківці за продуктами, залишивши Людмилу в квартирі. Дівчинка вже довгий час хворіла. На зворотному шляху мати потрапила в аварію і мусила лягти в лікарню на рік. Людмила жила одна, доглядала дітей сусідів за їжу.

Хвороба Людмили не відступала — і на початку 1945 року сусіди повели її в тубдиспансер. Стало відомо про пережите крупозне двостороннє запалення легень. Дівчинку закріпили за одним із диспансерів і раз на день годували картопляною юшкою. Людмилі допомагали сусіди. Згодом їм стало важко забезпечувати навіть себе, тому їй довелося продавати воду та просити милостиню на Житньому ринку. Вона пустила до себе квартирантів, але ті не платили ні їжею, ні грошима. Згодом сусіди допомогли їх прогнати.

Коли в Людмили не залишилося засобів для самостійного існування, вона звернулася в місцеву міліцію по допомогу — і її направили в Крехівський дитячий будинок Жовківського району, де вона прожила до 1947 року.

Згодом їй доручили доглядати хворих на коросту дітей. За допомогу медсестрам вона отримала свої перші гроші і надіслала їх матері, котра вже вийшла з лікарні.

Після одужання мати Людмили приїхала за нею. І вони разом повернулися до Києва. Після повернення Людмила захворіла на менінгіт.

У 1955 році Людмила вийшла заміж за Валентина Ткача. Відвідувала вечірню школу, здобула середню освіту. За рік в подружжя народився син Анатолій. Проте сімейні чвари змусили Людмилу з сином покинути чоловіка.

Людмила 38 років працювала на заводі «Маяк», де через свою національність не мала заохочень.  Лише з часом, подолавши низку бюрократичних перепон, вона отримала квартиру.

Син Людмили Анатолій Ткач емігрував в Лос-Анджелес у 1989 році. А вже за 4 роки Людмила прилетіла до сина. За словами Людмили, в Америці вона почувалася вільною від антисемітизму, отримала документи про інвалідність і квартиру.

Людмила померла у 2002 році.