Людмила Ткач

1936.12.25 – Людмила Сара Ткач (Книш, за відчимом) народилася в м. Тараща Київської області. Коли Людмилі було 2 роки, її батька, полковника, забрали вночі.

1939 – мати Людмили виходить заміж удруге за товариша першого чоловіка.

1941.09.29 – Людмила разом із матір’ю Юхимівною Оленою Бородянською-Книш були забрані в Бабин Яр.

1941.09.30 (00:30, за свідченнями Людмили) – час останньої частини розстрілу, до якої потрапили Людмила з матір’ю. Мати з донькою стрибнути у Яр, не чекаючи початку розстрілів, завдяки чому вижили. Уночі Людмила з матір’ю вибралися з Бабиного Яру. Надалі шукали сховок.

За свідченнями матері Людмили, Олени Бородянської-Книш: упродовж 4 днів переховувалися у Шелест Федори за адресою: вул. Боричів Тік, 19, кв. 5. Далі жили в Літошенко Євгенії за адресою вул. Притисько-Микільська 3, кв.12. Після того переховувалися у подруги матері (відоме лише прізвище – Шкуропадська).

За свідченнями Людмили Ткач: упродовж двох тижнів вони переховувалися у Євгенії Плюйко. Далі переховувалися в подруги матері. Потім переховувалися у Долі Наталі на вул. Притисько-Микільській 3. Згодом Людмила переховувалися у Євгенії, її прізвище вона не називає.

(Тут свідчення плутаються. Ми припускаємо, що вона може плутати Євгенію Плюйко та Євгенію Літошенко. У свідченнях матері Людмили для Чорної книги вказується, що спершу вони переховувалися у Євгенії Літошенко, а згодом у Євгенії Плюйко, яка казала сусідам, що Олена – сестра її чоловіка, що пішов на фронт. Представлення Олени як сестри чоловіка згадує Людмила також, але говорить, що так робила друга Євгенія, у якої вони переховувались. Людмилі на час подій було близько 5 років).

Після того переховувалися у Валентини Литвиненко, Валентина має статус Праведниці Бабиного Яру.

За книгою праведників: Людмила з матір’ю жили у Валентини Литвиненко (за адресою вул. Фрунзе, 37), з якою мати Людмили працювала у трамвайному депо ім. Красіна до війни.

Грудень 1941 – Людмила з матір’ю шукали сховок, зупинилися у с. Попільня у жительки села Галини. Мати працювала на городі, а пізніше, адже не була схожа на єврейку, допомагала готувати для німецьких солдат, що зайшли в село, й для яких готувала Галина. Згодом Людмила з матір’ю змінили місце переховування, дійшли до Білої Церкви, пізніше до с. Скрива та с. Миньківці, де у матері Людмили знайшлася знайома. Родина жінки була проти переховування, тож вона підшукала інше місце, знайшлася інша жінка Агата, у неї Людмила з матір’ю жили та тяжко працювали близько року.

Вересень 1942 – до 1944 – Людмила з матір’ю отримали порожню хату в с. Миньківці. Їм допомагали сусіди – сім’я Михайла та Лукерії Григоренків та їхні діти: Лідія, Ольга та Марія. Усі визнані Праведниками.

Січень 1943 – мати Людмили Хаїмова (Юхимівна) Олена Бородянська-Книш відправилася в Київ на виконання партизанського доручення. Жінку запідозрили й після допиту побили, пробивши череп. На зворотному шляху Олена врятувала від самогубства пораненого солдата Миколу, з ним повернулася в село. За Людмилою наглядала сусідка Галина Проценко.

Березень 1943 – до с. Миньківці зайшли німці, почали збирати продукти для армії, зібраного їм виявилося недостатньо й вони вирішили взяти людей в полон, серед них опинилася мати Людмили. Їй вдалося врятуватися. Людмила вибігла за мамою босою на холод, після чого сильно захворіла.

Осінь 1943 – об’їждчик побив Людмилу за колоски, підняті із землі після збору врожаю. У с. Миньківці почалися бойові дії. Людмила разом із матір’ю, Миколою та сільськими дівчатами переховувалися в погребі. До листопада село визволили радянські війська.

Квітень 1944 – родина Людмили почала переїжджати до Києва, де на вул. Фролівській 3 вони отримали квартиру (вул. Фролівська 3, кв. №15). Пораненого Миколу мати Людмили відправила до госпіталю. Сама повернулася в Миньківці за продуктами, залишивши Людмилу в квартирі, дівчинка хворіла. На зворотному шляху в Білій Церкві мати потрапила в аварію і мусила лягти в лікарню. Після повернення в Київ їй довелося лягти в лікарню на рік. Людмила жила одна (Микола – у госпіталі), доглядала дітей сусідів за їжу.

Кінець 1944 – початок1945 – хвороба Людмили не відступала, сусіди повели її в тубдиспансер. Стало відомо про пережите крупозне двостороннє запалення легень. Дівчинку закріпили за одним із диспансерів і раз на день годували картопляною юшкою. Людмилі допомагали сусіди.

Зима 1945 – людям, які допомагали Людмилі, стало важко забезпечувати й себе, тому їй довелося продавати воду та просити милостиню на Житньому ринку. Вона пустила до себе квартирантів, ті не платили ні їжею, ні грошима. Їх допомогли прогнати сусіди.

Зима 1945 – в Людмили не залишилося засобів для самостійного існування. Вона звернулася в місцеву міліцію по допомогу, Людмилу направили в Крехівський дитячий будинок Жовківського району.

1945-1947 – проживала в дитячому будинку. Згодом її поставили доглядати хворих на коросту дітей. За допомогу медсестрам вона отримала свої перші гроші, які надіслала поштою матері, котра вже вийшла з лікарні.

1947 – після одужання мати Людмили приїхала за нею. Завдяки допомозі солдатів вони повернулися до Києва. Після повернення Людмила захворіла на менінгіт.

1955 – Людмила вийшла заміж за Валентина Ткача. Відвідувала вечірню школу, здобула середню освіту.

1956 – у подружжя народився син Анатолій. Сімейні чвари змусили Людмилу з сином покинути чоловіка. Людмила 38 років працювала на заводі “Маяк”, де через свою національність не мала заохочень. Згодом отримала квартиру.

1983 – померла мати Людмили.

1989 – Анатолій Ткач емігрував в Лос-Анджелес, США.

16 грудня 1993 року – Людмила Ткач прилетіла до сина в Лос-Анджелес, отримавши в Москві статус біженки. В Америці вона почувалася вільною від антисемітизму, отримала документи про інвалідність і квартиру.

2002 р. – Людмила померла.