Раїса Майстренко

Раїса Майстренко (дівоче прізвище – Лимарєва) народилася в Києві 12 вересня 1938 року.

Родина батька: дідусь Раїси Петро Олександрович Лимарєв був родом з Ковеля, працював у Києві пічником. Ні він, ні його друга дружина Тетяна Іванівна Лимарєва не мали освіти. Тато Раїси Вадим Петрович Лимарєв, українець, був кадровим офіцером, навчався в Полтавському військовому училищі. Потім пішов на війну. Від першого шлюбу мав сина Валентина.

Родина матері: дід Раїси Меєр Ковкін приїхав до Києва з родиною з єврейського містечка, жив на Батиєвій горі, працював візником, мав коней і підводи. Його сім’я була велика і релігійна. Мати Раїси Циля Миронівна (Меєрівна) Лимарєва спілкувалася зі своєю сім’єю, але до дому Цилі рідні ніколи не приходили.

На початку війни маленька Раїса жила разом з мамою, старшим братом, дідусем Петром і бабусею Тетяною в комуналці на розі вулиць Саксаганського та Комінтерну (зараз Симона Петлюри). 

Коли в Києві з’явилися німецькі листівки з наказом про збір євреїв в районі Лук’янівського кладовища, люди сприйняли це як наказ про евакуацію євреїв з міста. Це було логічно, оскільки там проходила залізнична гілка. Дідусь Петро вмовив невістку Цилю не ходити на місце збору, пообіцявши заховати їх. 

29 вересня 1941 року, коли Раїсі ледь виповнилося 3 роки, до їхнього дому на вулиці Саксаганського під’їхала підвода з численною маминою ріднею на чолі з дідом Меєром. Вони планували забрати дочку з онукою. 

Дід Меєр повірив, що в листівках йдеться про переїзд євреїв, і переконав Цилю їхати з усіма. Погодившись з його доводами, мама Раїси швидко зібрала речі, документи, фото, цінності, покидала все на підводу, посадила на неї Раїсу з братом. Але в останній момент дідусь Петро забрав брата, сказавши, що привезе його, коли Циля влаштується і вишле адресу. А бабуся Таня пішла їх проводжати. На підводі діда Меєра було 18-20 людей, і ніхто не підозрював, чим усе це закінчиться. 

Дорога смерті пролягла по вулиці Саксаганського до єврейського базару (зараз пл. Галицька), потім по Брест-Литовському шосе (зараз пр. Берестейський), по вул. Керосинній до району Лук’янівського кладовища. Уже на Мельникова, дійшовши до оточення, Тетяна Іванівна нарешті зрозуміла, що треба рятуватися. Бабусі Тетяні Іванівні, Раїсі та ще одній дівчинці років 12 вдалось втекти звідти та сховатись на цвинтарі, а згодом повернутися додому.

Після цих подій Раїса продовжувала жити за старою адресою з дідусем, бабусею та численною родиною. Її матір загинула в Бабиному Яру, а батько вважався зниклим безвісти до кінця війни, аж поки не виявилось, що він був поранений, лікувався в госпіталях і в одному з них одружився із медсестрою, яка його лікувала.

Після війни родина Раїси боялась, аби дівчинка не видала у собі єврейку, тож їй забороняли про це говорити. Лише у 1991 році вона наважилась внести ім’я своєї мами Цилі Меєровни в Книгу пам’яті жертв Бабиного Яру, після чого бабуся Тетяна Іванівна стала Праведницею світу.

Після закінчення школи Раїса вирішила стати фрезерувальницею – її мама Циля теж колись мала схоже заняття, виточувала гирьки у якійсь артілі. Та й заробіток був потрібен. Але улюбленим заняттям Раїси були танці, тому вона записалася до самодіяльного ансамблю БК «Більшовик» під керівництвом балетмейстера Леоніда Калініна. Того самого, котрий керував і танцювальною групою легендарного хору Верьовки. А класичного танцю Раїсу Вадимівну вчила прима-балерина Зінаїда Лур’є. 

Свого чоловіка Валентина Майстренка Раїса зустріла там же. Разом вони провели 22 роки на професійній танцювальній сцені. Подружжя виростило двох дітей — Олексія і Олену. Впродовж 33 років Раїса Вадимівна керувала народним дитячим ансамблем танцю «Оболонь».

У 2021 році Раїса Майстренко була присутня на церемонії відкриття присвяченого їй Каменя спотикання.